Історія справи

Постанова ВССУ від 09.03.2026 року у справі №483/1432/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 березня 2026 року

м. Київ

справа № 483/1432/23

провадження № 61-5030св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Фермерське господарство «САНА»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний реєстратор Кам`яномостівської сільської ради Первомайського району Миколаївської області Марченко Віктор Олександрович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фермерського господарства «Сана» на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 листопада 2024 року у

складі судді Шевиріної Т. Д. та постанову Миколаївського апеляційного суду

від 26 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Локтіонової О. В., Ямкової О. О.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2023 року ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Фермерського господарства «САНА» (далі - ФГ «САНА»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - державний реєстратор Кам`яномостівської сільської ради Первомайського району Миколаївської області Марченко В. О. (далі - державний реєстратор Марченко В. О.), про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, скасування рішення державного реєстратора та відшкодування моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що йому на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 12,8405 га, кадастровий № 4825181200:04:000:0318, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Чорноморської об`єднаної територіальної громади (Кам`янська сільська рада) Миколаївської області.

Зазначену земельну ділянку він самостійно не використовував та не вчиняв жодних щодо надання її у користування іншим особам.

У серпні 2023 року йому стало відомо, що належна йому земельна ділянка була передана в оренду ФГ «САНА» строком на 10 років на підставі договору оренди землі від 08 червня 2023 року.

Посилаючись на те, що зазначений договір оренди він не підписував та не мав відповідного волевиявлення, однак належна йому земельна ділянка залишається у користуванні відповідача, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення

позовних вимог, просив суд усунути йому перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 12,8405 га, кадастровий номер 4825181200:04:000:0318, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, шляхом її витребування з незаконного володіння ФГ «Сана»;

скасувати рішення державного реєстратора Марченко В. О. від 16 червня 2023 року про державну реєстрацію права оренди ФГ «САНА»;

стягнути з відповідача 200 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 21 жовтня 2024 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, державного реєстратора Марченка В. О.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області

від 26 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Усунено ОСОБА_1 перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою площею 12,8405 га, кадастровий номер 4825181200:04:000:0318, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Чорноморської об`єднаної територіальної громади (Кам`янська сільська рада), Миколаївська область шляхом її витребування з незаконного володіння ФГ «Сана».

Зобов`язано ФГ «Сана» повернути у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 12,8405 га, кадастровий номер 4825181200:04:000:0318, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Чорноморської об`єднаної територіальної громади (Кам`янська сільська рада), Миколаївська область.

Скасовано рішення державного реєстратора Марченка В. О. від 16 червня 2023 року про державну реєстрацію права оренди ФГ «САНА» на земельну ділянку площею 12,8405 га, кадастровий номер 4825181200:04:000:0318, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Чорноморської об`єднаної територіальної громади (Кам`янська сільська рада), Миколаївська область

Стягнено з ФГ «САНА» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 31 012, 40 грн на відшкодування судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що договір оренди землі від 08 червня 2023 року є неукладеним, оскільки ОСОБА_1 не підписував зазначений договір, що є підставою для задоволення його позовних вимог про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом її витребування з незаконного володіння відповідача, зобов`язання повернути земельну ділянку у власність позивача, а також скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди є такими, що підлягають задоволенню.

Задовольняючи позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди частково, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач довів факт завдання йому моральної шкоди внаслідок протиправних дій

ФГ «САНА», а тому, урахувавши засади розумності, виваженості та справедливості, а також характер та обсяг страждань позивача і їх тривалість, зусилля, які необхідні для захисту порушеного права позивача, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для відшкодування ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд першої інстанції, урахувавши принцип пропорційності відшкодування судових витрат до задоволених вимог, дійшов висновку про стягнення з відповідача судових витрат у розмірі 31 012,40 грн, з яких: 2 837,68 грн - судовий збір, який підлягав сплаті за подання позовної заяви та заяви про забезпечення позову; 10 000,00 грн - витрати на професійну правничу допомогу; 18 174,72 грн - вартість судової почеркознавчої експертизи.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У квітні 2025 року ФГ «САНА»звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 листопада 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду

від 26 лютого 2025 рокув якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження ФГ «САНА» посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 31 січня 2024 року у справі № 201/4160/19, від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19, від 20 лютого 2024 року у справі № 922/3960/23, від 31 січня 2024 року у справі № 201/4160/19 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Посилається на порушення судами норм процесуального права, що відповідно до пункту 5 частини першої та пунктів 1, 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій помилково взяли до уваги уточнену позовну заяву ОСОБА_1 , оскільки процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв про уточнення або доповнення позовних вимог.

На порушення вимог пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України справу розглянуто за відсутності голови ФГ «САНА» Мироненко Н. Я., належним чином неповідомленої про дату, час і місце судового засідання.

Суд першої інстанції залучив до участі у розгляді справи державного реєстратора Марченка В. О. як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору з порушенням частин першої статті 53 ЦПК України.

Суди помилково застосували до спірних правовідносин статтю 18 Закону України «Про оренду землі», яка була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»» від 11 лютого 2010 року № 1878-VI .

Крім того, суди попередніх інстанцій помилково взяли до уваги висновок судової почеркознавчої експертизи від 03 липня 2024 року № 24-2058, згідно з яким підпис у договорі оренди від 08 червня 2023 року виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Майже всі документи з підписом позивача, які він надав експерту, підписані ним у 2006-2010 роках, які на момент фактичного підписання договору

(08 червня 2023 року) не мають жодного доказового значення зокрема, у зв`язку зі збігом тривалого строку.

Відповідач неодноразово звертався до судів попередніх інстанцій із клопотаннями про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи, а також допит експерта ОСОБА_2 , однак у задоволенні зазначених клопотань суди необґрунтовано відмовили, чим порушили право ФГ «САНА» на всебічний і законний судовий розгляд.

Суди дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення з ФГ «САНА» 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, оскільки позивач не надав доказів спричинення йому такої шкоди.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, помилково стягнув з відповідача на користь позивача 10 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, оскільки такі витрати не були підтверджені належними та допустимими доказами; адвокат Ткачук Г. М. є цивільною дружиною ОСОБА_3 , а отже, власницею 1/2 частки спірної земельної ділянки, а тому, фактично вона захищала у судовому порядку власні інтереси.

У червні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_1 , в інтересах якого діяла адвокат Ткачук Г. М., у якому заявник просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 квітня 2025 року касаційну скаргу ФГ «САНА» на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 листопада 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.

Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2025 року (після усунення недоліків) поновлено ФГ «САНА» строк на касаційне оскарження; відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ФГ «САНА» на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 листопада 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, витребувано матеріали справи № 483/1432/23 із Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області; у задоволенні клопотання ФГ «САНА» про зупинення виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року відмовлено; надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2025 року матеріали справи № 483/1432/23 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи

з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, кадастровий номер 4825181200:04:000:0318, площею 12,8405 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Чорноморської об`єднаної територіальної громади (Кам`янська сільська рада) Миколаївської області.

Згідно з договором оренди землі від 08 червня 2023 року ОСОБА_1 передав в оренду ФГ «САНА» земельну ділянку, кадастровий номер 4825181200:04:000:0318, площею 12,8405 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Чорноморської об`єднаної територіальної громади (Кам`янська сільська рада) Миколаївської області строком на 10 років з автоматичною пролонгацією строку дії договору.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 29 листопада 2023 року, право оренди земельної ділянки, кадастровий номер 4825181200:04:000:0318, розташованої на території Чорноморської об`єднаної територіальної громади (Кам`янська сільська рада), Миколаївської області

20 червня 2023 року зареєстровано за ФГ «САНА» на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 червня 2023 року та договору оренди землі від 08 червня 2023 року (запис № 50686301).

Ухвалою Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 березня 2024 року клопотання ОСОБА_1 задоволено.

Призначено у справі судову почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Одеського науково-дослідного інституту судових експертниз Міністерства юстиції України, на вирішення якої поставлено питання - чи виконаний підпис у договорі оренди землі від 08 червня 2023 року, що укладений між ОСОБА_1 та ФГ «САНА», в графі орендар, ОСОБА_1 , чи іншою особою?

Згідно з висновком експерта Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз від 03 липня 2024 року № 24-2058 підпис від імені ОСОБА_1 у договорі оренди землі від 08 червня 2023 року, що укладений між

ОСОБА_1 та ФГ «САНА», розміщений у графі «Орендар» на останньому (третьому) аркуші документа, виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його підпису.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно із частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно, правочин за своєю природою та законодавчим визначенням є вольовою дією суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки.

Здійснення правочину законодавчо може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає у згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають на підставі закону незалежно від волі його суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Отже, будь-який правочин є вольовою дією, а тому перед тим, як здійснювати оцінку на предмет дійсності чи недійсності, необхідно встановити наявність та вираження волі особи (осіб), які його вчинили.

У частині третій статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої

статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Те, яким чином та у який спосіб здійснюється (оформлюється) вияв учасників правочину на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов`язків, передбачено статтею 205 ЦК України.

Так, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Тобто слід відрізняти правочин як вольову дію суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів, від письмового тексту правочину як форми вчинення правочину та способу зовнішнього прояву та фіксації волевиявлення особи.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами), або уповноваженими на те особами (частини друга та четверта статті 207 ЦК України.

Підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми правочину, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Відсутність на письмовому тексті правочину (паперовому носії) підпису його учасника чи належно уповноваженої ним особи означає, що правочин у письмовій формі не вчинений.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

Законодавець за загальним правилом, викладеним у статті 218 ЦК України, не передбачає наслідків у вигляді недійсності правочину у разі недотримання вимог щодо письмової форми правочину, встановлюючи водночас коло доказів, якими одна із сторін може заперечувати факт вчинення правочину або окремих його частин (письмові докази, засоби аудіо-, відеозапису, інші докази, крім свідчень свідків).

Відповідне регулювання міститься і в положеннях ЦК України про договір. У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України «Про оренду землі».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У частині першій статті 4, частині першій статті 5 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи, у власності яких перебувають земельні ділянки, або уповноважені ними особи. Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про оренду землі» орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

У статті 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За змістом частини першої статті 14 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Відповідно до частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі»

(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель приватної власності здійснюється за згодою орендодавця та особи, яка згідно із законом вправі набувати право оренди на таку земельну ділянку (частина перша статті 16 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно з частиною першою статті 17 Закону України «Про оренду землі» об`єкт за договором оренди землі вважається переданим орендодавцем орендареві з моменту державної реєстрації права оренди, якщо інше не встановлено законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21) зазначила, що укладеним є такий правочин (договір), щодо якого сторони у належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені у ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як власник земельної ділянки площею 12,8405 га, кадастровий № 4825181200:04:000:0318, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка розташована на території Чорноморської об`єднаної територіальної громади (Кам`янська сільська рада) Миколаївської області, посилався на те, що зазначену земельну ділянку не передавав у розпорядження інших осіб, договір оренди земельної від 08 червня 2023 року не підписував.

Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 03 липня 2024 року № 24-2058 підпис від імені ОСОБА_1 у договорі оренди землі від 08 червня 2023 року, що укладений між ОСОБА_1 та ФГ «САНА», розміщений у графі «Орендар» на останньому (третьому) аркуші документа, виконаний не самим ОСОБА_1 , а іншою особою з наслідуванням його підпису.

За змістом статей 76 102 ЦПК України висновок експерта є доказом обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань, тож на його підставі особа може заперечувати факт вчинення правочину.

Натомість виконання правочину його учасниками може бути способом волевиявлення до вчинення правочину, відповідно до його суттєвих умов, передбачених законодавством.

У постанові Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 567/1039/22 зазначено: «стверджуючи, що договори сторона орендодавця не укладала та не підписувала, суди повинні були врахувати, що позивач мала доводити не лише те, що вона не підписувала договори (як окремі документи), а й не укладала такі договори (двосторонні правочини як результат домовленості двох сторін, спрямованої на встановлення певних цивільних прав та обов`язків), відповідно, що між сторонами не виникли правові відносини із договору оренди землі, оскільки позивач не виявляла своєї волі на укладення таких правочинів. Натомість відповідач має доводити виникнення між сторонами правовідносин із договору оренди землі, виконання такого договору сторонами внаслідок досягнення домовленості з приводу користування земельними ділянками орендодавця».

Таким чином, установивши, що ОСОБА_1 договір оренди земельної ділянки від 08 червня 2023 року не підписував, факту виконання сторонами зазначеного правочину відповідач не довів і суди таких обставин не встановили, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що договір оренди землі від 08 червня 2023 року є неукладеним, а тому, позивач як власник спірної земельної ділянки має право на захист свого права шляхом звернення до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні належним йому нерухомим майном (стаття 391 ЦК України), та, відповідно, повернення земельної ділянки у його володіння та скасування державної реєстрації права оренди за ФГ «САНА».

Прийняття судом першої інстанції уточненої позовної заяви ОСОБА_1 , яка по суті є заявою про зміну предмета спору, на стадії підготовчого судового провадження, не суперечить вимогам процесуального закону.

Доводи касаційної скарги про те, що на порушення вимог пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України справу розглянуто за відсутності голови ФГ «САНА» Мироненко Н. Я., належним чином неповідомленої про дату, час і місце судового засідання, є безпідставними, оскільки в інтересах ФГ «САНА» діяв адвокат Герасимець М. М., який брав участь у розгляді справи суми першої та апеляційної інстанцій та, зокрема, був присутнім під час ухвалення оскаржуваних судових рішень.

Колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій помилково застосували до спірних правовідносин статтю 18 Закону України «Про оренду землі», оскільки, перевіряючи аналогічні доводи відповідача, суд апеляційної інстанції встановив, що місцевий суд помилково послався на вказану норму матеріального права, однак зазначене не призвело до неправильного вирішення спору по суті.

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій помилково взяли до уваги висновок судової почеркознавчої експертизи від 03 липня 2024 року

№ 24-2058, зокрема з тих підстав, що позивач надав у розпорядження експерта документи, які він підписував ще у 2006-2010 роках та, які на момент фактичного підписання договору (08 червня 2023 року) не мають жодного доказового значення, є безпідставними та спростовуються зібраними у справі доказами.

Із матеріалів справ відомо, що для проведення судової почеркознавчої експертизи крім документів, підписаних позивачем у 2007, 2009, 2010, 2011 роках, ОСОБА_1 надав документи, підписані ним у січні, травні та грудні 2023 року, а також експериментальні зразки підпису, виконані ОСОБА_1 у судовому засіданні 26 березня 2024 року у положенні сидячи за столом та стоячи перед столом.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суди попередніх інстанцій необґрунтовано відмовили у задоволенні клопотання ФГ «САНА» про призначення повторної судової почеркознавчої експертизи, є необґрунтованими.

Відповідно до статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).

Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов`язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Висновок визнається неповним, коли експерт не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, у зв`язку з чим суд має обговорити питання про призначення додаткової або повторної експертизи залежно від обставин справи (постанова Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 201/15019/14-ц).

Процесуальним законом передбачено дві підстави для призначення судом повторної експертизи, а саме: у випадку, якщо висновок експерта суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності (постанова Верховного Суду від 29 грудня 2022 року у справі № 686/15304/14).

Установивши, що висновок судової почеркознавчої експертизи від 03 липня 2024 року № 24-2058не суперечить іншим матеріалам справи та не викликає сумнівів у його правильності, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для призначення у справ повторної судової почеркознавчої експертизи.

Вирішуючи позовні вимоги ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, суди взяли до уваги аргументи позивача про те, що у зв`язку із падінням дерева було пошкоджено його автомобіль. Для того, щоб мати можливість вільно пересуватися та працювати він мав намір продати належну земельну ділянку та придбати новий автомобіль. Під час обговорення умов продажу земельної ділянки він дізнався, що земельну ділянку продати неможливо оскільки вона перебуває в оренді у відповідача. Таким чином, він був позбавлений права розпорядитися своєю власністю, що відобразилося на його емоційному стані та стані здоров`я.

Зважаючи на наведене, а також, з огляду на протиправність поведінки відповідача, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, урахувавши засади розумності, виваженості та справедливості, надавши оцінку характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, їх тривалість, а також час та зусилля, необхідні для захисту порушеного права власності, дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для відшкодування позивачу завданої відповідачем моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн.

У контексті наведеного, доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для стягнення з ФГ «САНА» 10 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди, оскільки позивач не надав доказів спричинення йому такої шкоди, є необґрунтованими та фактично зводяться до переоцінки доказів. Водночас суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Колегія Суддів Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції, помилково стягнув з відповідача на користь позивача 10 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, оскільки такі витрати не були підтверджені належними та допустимими доказами; адвокат Ткачук Г. М. є цивільною дружиною ОСОБА_3 , а отже, власницею 1/2 частки спірної земельної ділянки, а тому, фактично вона захищала у судовому порядку власні інтереси.

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

Згідно з частиною другою статті 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи, витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Водночас зі змісту частини четвертої статті 137 ЦПК України слідує, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Склад витрат, пов`язаних з оплатою за надання професійної правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі, що свідчить про те, що такі витрати повинні бути обґрунтовані належними та допустимими доказами.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (пункт 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року, заява № 19336/04, § 268).

Верховний Суд неодноразово наголошував, що витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України) (постанова Верховного Суду від 02 лютого 2026 року у справі № 740/1678/17).

Із матеріалів справи відомо, що професійну правничу допомогу у суді першої інстанції ОСОБА_1 надавала адвокат Ткачук Г. М. на підставі свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю серія МК № 000978 від 23 червня 2016 року, ордера, серія ВЕ №1093520 від 10 жовтня 2023 року, договору про надання правничої допомоги від 25 вересня 2023 року з додатком, акта наданих послуг від 26 березня 2024 року.

Згідно з пунктом 4.7 договору про надання правової допомоги від 25 вересня 2023 року сторони визначили розмір гонорару адвоката у розмірі 20 000,00 грн.

Відповідно до акта наданих послуг від 26 березня 2024 року адвокат Ткачук Г. М. надала позивачу такі види правової допомоги: здійснення адвокатських запитів, складення позовної заяви, участь у судових засіданнях, складення заяви про забезпечення позову та усні консультації, загальною вартістю 20 000,00 грн.

Зазначене спростовує аргументи відповідача про те, що позивач не надав доказів на підтвердження понесених судових витрат.

Таким чином, посилання відповідача на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, під час вирішення питання про розподіл судових витрат, не знайшли свого підтвердження.

Верховний Суд урахував аргументи відповідача на те, що суд першої інстанції на порушення вимог частини першої статті 53 ЦПК України залучив до участі у розгляді справи як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, державного реєстратора Марченка В. О., після закриття підготовчого провадження у справі, водночас зазначене не виплинуло на правильність вирішення спору по суті.

Не кожне процесуальне порушення може бути підставою для скасування судових рішень. У випадку, якщо суди встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення спору і дійшли обґрунтованих висновків у справі, то самі формальні недоліки (обставини, які не мають вирішального значення для правильного вирішення спору) не можуть бути підставою для скасування судових рішень (постанова Верховного суду від 25 квітня 2023 року у справі № 902/668/21).

Інші доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують і на законність оскаржуваних судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Оскільки касаційна скарга підлягає залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 409 416 ЦПК України, ВерховнийСуд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фермерського господарства «САНА» залишити без задоволення.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 листопада 2024 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 лютого 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. Ю. Гулейков Р. А. Лідовець Д. Д. Луспеник